Пандемія коронавірусу змушує ностальгувати. Рік тому після табору я уперше відвідав Словаччину – і липень 2019-ого став одним з найпам’ятніших липнів. Про те, як гра в шахи подарувала стільки тревел-емоцій – розповім далі.

Запрошення на турніри зазвичай надсилає турботливий тато. Свого часу завдяки їм з мамою ми з сестрою навчилися грати у шахи. А потім саме тато возив нас змаганнями Польщі та Чехії. Остаточно вирішив зголоситися, коли зі своїм куренем ч. 7 імені Петра Конашевича-Сагайдачного на хребті споглядав панораму з карпатських двотисячників. Табір повечеряв – а я заповнив ґуґл-форму й написав листа до словацьких організаторів. До кінця табору було близько 60-ти кілометрів, а до змагання – 5 днів. Якби ж то змаганнями все закінчилося.

Пункт призначення – містечко Топольчани, що у Нітранському краї на заході Словаччини. Це не мегаполіс і не транспортний хаб – слід було помізкувати над добиранням. Мій пріоритет – якомога менше фінансових витрат, тож обрав потяги. Щоб подолати 550 кілометрів, знайшов маршрут із п’яти електричок. Мій шлях: Львів–Мукачево–кордон–Кошиці–Тренчин–Чинорани–Топольчани. Якщо на легендарну електричку “Львів-Мукачево” квиток легко придбати на пероні у день від’їзду, то за шлях з Мукачева до Кошиць варто перестрахуватися й подбати заздалегідь (придбав квиток за два дні виїзду на головному вокзалі Львова). Квитки з пересадками із Кошиць до Топольчан замовив на сайті Словацької Залізниці – рекомендую всім, хто володіє словацькою чи англійською мовами, або товаришує з живим чи електронним перекладачем. Усі витрати складали близько 25 євро та 70 гривень в один бік.

Вранці 12 липня вирушив на перон Львівського приміського вокзалу. Дістався до епіцентру Закарпаття – Мукачева, в якому востаннє був ще у 2012-ому – теж на шаховому турнірі. Мав понад дві години часу до пересадки, то встиг оформити страхування, з’їсти дві порції пельменів навпроти славнозвісного Аніме-Сільпо та продовжити власну туристичну традицію – змочити ноги у водоймі місця, яке відвідую. Річка Латориця до болю нагадує Сян у Перемишлі. Довго ностальгувати не довелося – електричка “Мукачево-Кошиці” вже чекала.

Перетинати українсько-словацький кордон залізницею – романтично. Сотні вільних місць, атмосфера майже цілковитої відсутності контролю, краєвиди із фортецями й горами. На одній із зупинок гугл-карти показували мінімальну відстань до словацько-угорського кордону – ти дивишся у вікно й бачиш уже третю країну за дві години. На той час електричка курсувала регулярно цим маршрутом усього місяць – це спростило логістику й подарувало пам’ятні ловкост-враження. Пізно увечері прибув до популярного транзитного міста Кошиці.

У Кошицях мав близько двох годин часу – встиг обійти невеличкий, та архітектурно близький львів’янину центр. Костели, оперний театр, піші вулички і навіть трамваї робили початок подорожі звичнішим. Тут розпочав традиційний для моїх поїздок гастрономічний туризм – скуштував традиційну словацьку страву буріто за 5 євро на центральному проспекті міста. Звісно, взяв найгостріший соус, тому вже за 10 хвилин істерично шукав відчинені точки харчування з водою. Зупинив свій вибір на вишневому морозиві. Доки рот охолов, слід було повертатися на вокзал.

Всього чотири з половиною години – і знову пересадка у місті Тренчин. На годиннику 4.20, я виходжу з вокзалу до міста. Візитівка Тренчина – замок на скелі, котрий, таке враження, видно звідусіль. До замку я вирішив не йти – втома і непевність щодо часу спонукали просто гуляти містом. Прикро, та в цьому місті час летів надто швидко. Встиг пройтися парком та двома вулицями, перейшов річку й мусив повертатися на пересадку. На годиннику 5.31. Світало.

Світанкова Словаччина у порожній електричці – неймовірна. Гори, поля, тварини, сонячні промені – і це все у безлюдній електричці на неключовому для країни маршруті. Вражала кількість якісних футбольних полів – можливо, саме в цих селах зростають майбутні гамшеки й хандановічі. Залишалося здійснити останню пересадку в селі Чинорани. Вона тривала всього сім хвилин, тож, крім ще одного футбольного поля, пригадати нічого.

Топольчани зустріли хмарно, але привітно. До початку реєстрації на турнір залишалося близько двох годин, тож довелося знайомитися з містом без перепочинку. Топольчани за типом архітектури нагадують типові болгарські курортні містечка. Кафешки, супермаркети, низькі будинки і чомусь приємний вітер, наче від моря. Згідно з ґуґл-картою, у Топольчанах також є водойма – річка Нітра. Виявилося, що вона тече аж на виїзді з міста. Але тут же виявилося, що Топольчани настільки крихітні, що до виїзду з міста я дійшов за 20 хвилин. Нітра на кільцевій дорозі була мілка й трохи смердюча, але я не зрадив традиції й знову змочив ноги. Відвідавши поряд супермаркети LiDL i TESCO, вирушив до реєстрації на турнір.

Офіційна назва змагань – відкритий чемпіонат Словаччини серед аматорів. Зверхньо аматорами тут звали всіх, у кого міжнародний шаховий рейтинг становить менш, ніж 2200. Прикрий неймінг, та з чим тільки не доведеться змиритися, коли хочеш вирушити у пригоду. Турнір має тривати чотири дні, коштує 70 євро й гарантує триразове харчування та проживання. Поселили мене у щось на кшталт гуртожитку. Скромно, проте охайно. 

Моя кімната була на шостому поверсі – і краєвид з балкону заворожував. Гори, простори, така потрібна у липні прохолода. Серед мінусів – при вході сказали, що зі мною в кімнаті житимуть інші шахісти. В інших країнах я відчуваю себе інтровертом, тож не був у захваті від того, що зі мною може жити дідусь, що хропе, та інші соціальні групи людей. 

Сусід виявився всього один – шіснадцятирічний словак Шабольц. Для нього не існувало проблеми перейти зі словацької на англійську – адже він походив з угорськомовного регіону. Це було одною з численних наших тем для розмов, починаючи від шахів та закінчуючи продажем цигарок неповнолітньому. 

Турнір проводили у Топольчанському Будинку культури. Будівля – одна з кількох ознак, що Словаччина колись була під совітами. І навіть радянську спадщину словаки умудрилися втримати у задовільному й часом привабливому стані. Власне турнір був вдалим прикладом багатовекторної монетизації для популяризацїі шахів. Іншими словами, організатори пропонували багато опцій, що урізноманітнювали турнір, проте потребували коштів: можливість жити у дорожчому готелі, курс підготовки до партій з гросмейстером, додатковий турнір з блискавичних шахів. Це нагадує політику ловкост-компаній, що під час оформлення квитків пропонують тобі обрати місце за гроші, застрахуватися чи придбати їжу. Були й безкоштовні опції – прослухати концерт місцевого гурту (щось, як наш “Один в каное”), абонемент у відкритий басейн, лекція чемпіонки Європи серед юнацьких вікових категорій, участь у командній вікторині з призами. І, звісно, небагатий українець використовував зайву можливість поплавати влітку. Коли я взагалі востаннє був у басейні?

Турнір виявився одним з найвдаліших за шахову кар’єру. Стартувавши 63-ім за рейтингом, я зайняв 23-є загальне місце, а також здобув 2-е серед шахістів з рейтингом, нижче за 2000. Першість у цій категорії здобув мій сусід Шабольц, який цьогоріч також розриває всіх у Топольчанах. Паралельно одного з словацьких вечорів здобув у турнірі з блискавичних шахів перемогу в цій самій категорії. Мій сумарний приз за два турніри склав 165 євро – в той час, як в Україні я здобував максимум 400 гривень за змагання (це при тому, що регулярні серйозні заняття шахами я припинив ще у 2012). Результати того турніру можна глянути тут. Є гроші – є натхнення на продовження пригоди!

Поки служба в армії не розпочалась, не міг втратити шанс відвідати Братиславу. Столиця Словаччини була за 105 кілометрів від Топольчан, а грошей вистачало сповна. Та була одна незавершена ідея.

Перед змаганням батьки підказали – в одному із словацьких сіл похований мій прадід. Він служив фельдшером радянської армії під час Другої Світової Війни й загинув від авіаудару. Бабця підказала, що село називається Драховце. Це Трнавський край – близько 30-ти кілометрів від Топольчан. Завдяки допомозі мого сусіда Шабольца, я віднайшов розклад автобусів з однією пересадкою до Драховця. Після нагородження я придбав черговий напій з невідомим для України смаком (ще одна традиція) й вирушив  на вокзал. 16 липня о 21.30 я був у Драховці.

Село Драховце – нічим не примітне. На гугл-карті знайшов цвинтар поблизу костелу. По дорозі до нього зривав фрукти та ягоди, що де-не-де просилися до мого нешенгенського рота. Сутеніло. 

На годиннику 23.30, я вкотре вночі з ліхтарем обходжу тисячну могилу й розумію, що поховання прадіда тут нема. Хтозна, чи було перепоховання, чи просто стерся пам’ятник/напис – тож я фотографував усі неідентифіковані надгробки. Спойлер – бабця у жодній з них не впізнала татову могилу. Я розумів, що у такій годині з села ніякий автобус не курсуватиме.

Тому я заздалегідь вирішив, що пішки повернуся до місця пересадки – міста П’єштяни. Після пластових мандрівок нічні 11 кілометрів не виглядали чимось надзвичайним. Нічна романтична прогулянка асфальтом. Чути лише не схильні до автостопу автомобілі й шурхіт польових миш. Смартфон показував третю ночі, а я дійшов до П’єштянського вокзалу.

Згідно моїм улюбленим сайтом Словацької залізниці, до першого потяга у Братиславу слід чекати ще понад дві години. Рішення прийняте одноголосно (моїм одним голосом) – слід поспати. На жаль, кімната очікування відкривалася лише за пів години до прибуття потяга, тож я приліг на лавці на пероні. І ось, поспавши хвилин з двадцять, я зустрів його.

Нічний словацький холод.

Наступні дві години мене трусило, про сон і мови не було. Я тинявся навколовокзальними вулицями в надії не дати ногам замерзнути. Врешті, двері кімнати очікування відчинили, а я одразу витратив євро на гарячу каву. Вхід у салон комфортабельної електрички – і година такого потрібного сну.

Зійшовши з потяга на вокзалі Братислави, я зрозумів, що крепатура після вчорашньої доби таки настала. Невиспана голова, ватяні ноги і радість від того, що сам майже позапланово з периферії дістався до осердя Словаччини. Виникала спокуса залишитися на ніч, аби відновити сили й оглянути місто сповна. Але спокусу довелося гамувати після огляду цін на проживання. “Йду гуляти і не будую планів довше, ніж на дві наступні години”, –  сказав я собі. 

Очевидно, розпочати хотів з їжі. На жаль, о шостій ранку кафе ще не відчинені, треба чекати до восьмої. Змусив себе йти насолоджуватися архітектурою, пожертвувавши шлунком. Сьогодні я усвідомлюю, що чомусь навіть не гуглив визначні місця – просто йшов ґуґл-картами в напрямі до Старого Міста. Відвідав закинуту площу Свободи, Блюментальський костел, побачив Бар КДБ та братиславські трамваї. Особливо зацікавив хмарочос Національного Банку Словаччини, що схожий на центральну будівлю Лос-Сантоса у GTA San-Andreas: пригадуєте, там ще парашут на даху? Я також хотів піднятися на дах споруди, проте усередині була наджорстка пропускна система. Перед сніданком встиг побачити цікаву архітектурну спробу будинку Словацького Радіо й вирушив по традиційну словацьку їжу. 

Звісно, їв у китайській забігайлівці.

Підкріпившись, пішов оглядати Братиславу, не оглядаючись на шлунок. Старе місто точно варте більшої кількості часу, а головне – сил: ноги після мандрівки підводили. Тож близько години часу я просидів босим на набережній Дунаю. Гріло сонце, здалека видно Австрію (усього 4 кілометри від столиці Словаччини!), пливуть кораблі. Бажання заїхати у Відень (відстань – як від Львова до Стрия) було, але ноги кажуть “ні”. Оглянув Оперний театр, Фонтан Роланда, собор Святого Мартіна, палац Грассалковичів та інші пам’ятки – про майже всі з них я дізнавався пост-фактум. Одне sightseeing place таки приваблювало мене ще перед поїздкою – Братиславський Град (головний замок столиці). Його я бачив щоразу, як гуглив ловкост-подорожі до Братислави на Kiwi.com. Але ноги знову по-зрадницьки завили – час шукати, як дістатися додому.

Я майже використав заряд телефону, тож замість павербанку використав кіберпанк – лавку з USB-входом. Десь там же зловив вай-фай та почав консультуватися з моєю Танею. У мене був поганий інтернет, а у Тані – альтруїзм та добре серце, тож вона скидала мені варіант за варіантом подорожі додому. Зупинилися на Bla Bla Car до Ужгорода за 20 євро. А Таня за той час придбає мені квиток на електричку з Ужгорода до Львова. Скупившись у супермаркеті, пішов на точку зустрічі. Виїзд – після обіду.

Водій виявився однолітком-українцем, що кілька років мешкає в Братиславі. Трошки побалакавши про політику, ми зрозуміли, що з цією темою дружньо до Ужгорода не доїдемо, тож розмовляли про щось більш нейтральне. По дорозі він підібрав свого батька, тож далі подорожували утрьох. Перед виїздом з Братислави ми ще близько години чекали, доки батько водія відбуде ділову зустріч в одному з кафе. Судячи з його телефонних розмов опісля, я потрапив у компанію не дуже добросовісних бізнесменів, які мали якісь схеми в Україні. 

Подорож з Заходу на Схід Словаччини на авто – одна з наймальовничіших у житті. Якісні дороги, дикі звірі і гори, гори, гори. Посеред шляху ми зупинилися, щоб вийти до Озера й поглянути на краєвид. Сонце сідало, ми вийшли через тунель на пірс. Фактично, обабіч траси віднайшли самодостатній туристичний об’єкт – там був навіть стовп з біноклем. Засніжені Татри, вода і захід сонця – словацький дзен.

Коли ми доїжджали до кордону, то з’явився Інтернет. Побачив повідомлення від Тані на кшталт “де ти є?”. Тоді я пригадав, що якось не дуже уважно подивився на годину відправлення потяга – у момент перебування на кордоні він уже рушив. Ми втратили близько 70-ти гривень, але Таня була милостива й придбала квиток на інший потяг до Львова на третю ночі. Вдруге в житті опинився в Ужгороді.

Столиця Закарпаття зачаровує нічною річкою Уж. На годиннику північ, людей майже нема, майже усі заклади зачинені. Надибав цілодобовий продуктовий, придбав гамбургер в целофані, а продавець тим часом розповідав, як вони у Львові бухали. Йдучи до вокзалу, вивчав закарпатських політиків із сітілайтів. О пів на третю ночі зателефонувала бабця й перепитала, як я доїхав. Моя бабця любить мене. Подорож довжиною 1576 кілометрів закінчилася на Львівському залізничному вокзалі.

Пандемія коронавірусу змушує ностальгувати. Рік потому я служу дев’ятий місяць у Збройних Силах України й за цей час виїжджав за межі гарнізону тричі. Сумую за Словаччиною і трішки за домом. Цінуйте можливості, які дарують пригоди. І коли вірус згасне – подорожуйте. Хоч в all-inclusive тур, хоч через цвинтар до Братислави. Це вартує.